На човні

Нiчко дивна! тобi я корюся,
Геть всi темнії думи сумнi!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в срiблястому снi.

Люди сплять, спить i людськеє лихо, —
Лихо сили не має в сю нiч.
Тихо скрiзь, i на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула прiч.

Може, тiльки сховалась глибoко?
Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! поки ясне ще око,
Не здiймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилi вiд срiбла блищаться!
Глянь, як небо синiє вгорi!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе промiнь ясної зорi.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Плине бiлий човник, хвилечка колише,
Хвилечка гойдає;
Плине бiлий човник, вiтер ледве дише,
Ледве повiває.

Бiлії хмаринки, лебединi крила,
Угорi гуляють,
Довгою стягою, що зорю покрила,
Мiсяця сягають.

Мiсяченько свiтло i рожеве, й срiбне
Кида-розсипає,
I ряхтить, i сяє свiтло теє дрiбне,
Як вогонь палає.

Геть далеко в морi кораблi виднiють.
Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
Проти мiсяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне мiсто,
Там, де нам прекрасна
Дорiженька сяе, де пала огнисто
Stella maris ясна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На човнi нас було тiльки двоє.
Хвилi скрiзь вколо нас коливались,
І такi ми самотнi обоє
Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мiй брате;
Що гадала, — не вимовлю зроду;
Чим було тодi серце багате,
Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобi розказала
Все, що думала я в тую мить?
Нi, вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, i серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…