Сонет

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний носила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,
Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває
Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні
Того, що хутко ляже в смертнім сні,
В холодній, білій сніговій труні.