Невільники
Лежу я безсонний. Ніч темна, І дощ цюпотить у вікно… Бог зна що верзеться наяві, А думка усе про одно. Усе про ту волю святую, Що, страчена, так дорога, Так чудно хороша! На серце Знов сум цілоденний ляга. Розпука обхоплює душу І чорні думки шевелить: “Ні, воля — то сон, а на світі Ніхто не зазнав і не вздрить. Гляди у вікно лиш щоденно, Де вулиці видно цяту, — Там люди проходять усякі, Ти їх придивися життю! Ось бідний, обдертий зарібник Голоден стоїть, як туман, — Се черева свого невільник, А черево — найстарший пан. Там служниця зранку на ринок Із кошиком пильно біжить — Невільниця пані лихої, З добра не пішла, чей, служить. А онде бабуся старенька, В руках молитовник — пішла У церков — не бога святого Невільниця, але попа. Он в повозі муж із жоною Напевно, в театер імчать, Держаться за руки, а з рук тих Невольничі пута бряжчать. Чи се ж та захвалена воля, Де тисячі, тисячі сплять, Жиють і вмирають, і навіть, Як ти, про свободу й не снять?” Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу? В блискучих колясах летять Построєні дами й панове, Колеса о брук гуркотять. Построєні дами й панове Глядять так свобідно на світ, Сміються так голосно… Сміх їх В мою аж доноситься кліть. “Се ж вільнії люди!” — згадав я На хвильку. Та ні-бо, й вони Невільники забагів своїх, Дурниць, зіпсуття та нудьги. А втім погадав я про сльози, Про тисячів працю та кров, Що ллється в рабів тих кишені Горючов ріков золотов. І довго я мучивсь думками Про світ той, домівку рабів; Кров стукала сильно о мозок, Неначе палив її гнів. Кров стукає сильно о мозок, І чорнії думи летять, Мов панські коляси блискучі По тім’ю в бігу торохтять.
Іван Франко
Видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч