Боровик
Вийшов в поле боровик та й узявся в боки, бо він бачити не звик обрії широкі. Покрутився на нозі, реготом залився, танцюристці-стрекозі в пояс уклонився. Довго зайчика ганяв, виспавсь на пісочку. Коли вечір вже настав, викупавсь в струмочку. Треба вже й додому йти, суне ніч-циганка. Почала гриба трясти люта лихоманка. Розболілась голова, коле в усі, нежить… Може, з тиждень або два боровик пролежить. Заблудився серед трав, наколов десь ніжку, ледве-ледве дочвалав і упав на ліжко. В хаті — лишенько моє! Щось страшне знялося: батько в груди себе-б’є, мати рве волосся. Звали знахаря-крота, забігала мишка… Горе! в грудях хрипота, в легенях задишка. З хліва кликали жука, ящірку-ворожку, прикладали павука, розтинали ніжку. Виганяли переляк (“Йди, мовляв, до лиха!”). Боровик палав, як мак… (Думали, бешиха…) Йшла бабуся, як на те очі вже старенькі, не розгледить, що росте — погань чи опеньки. Йде, нагнеться, візьме щось і у кіш положить, і старій чогось здалось, що вона поможе. “Гей, до нас, бабусю, йдіть!” закричали з хати. “З ліжка дворого зведіть, треба рятувати!” В руки хворого взяла, плигає, сміється і цілує без кінця: “Боровик, здається! Йди до гурту! Веселіш буде тут малому…” І, поклавши його в кіш, понесла додому.
Олександр Олесь
Український поет, драматург, представник символізму