Ой була на світі та удівонька

Ой була на світі та удівонька,

Трьох синів мала,
Ночі не спала,
Їх доглядала,

В чистім любистку синів своїх милих купала.

Що один з трьох синів звавсь Івашечко…

Бога не боявся,
Хати відцурався,
До панів найнявся,

Килимом під чоботи панські послався.

А що другий син звавсь Василечко…

Він потиху встав,
Скриню розрубав,
Скарби всі забрав,

Матір свою рідну, неньку свою бідну обікрав.

Щонайменший з трьох синів був Незнаїчко…

Стріли його люди,
Розкололи груди,
На очі наклали полуди…

Ніколи ж він світу Божого бачить не буде.

Прийшла мати до Івашечка,

Голодная стала,
До вікна припала,
Плакала, ридала,

Руки свої схудлі простягала.

Вибіг синок, кричить, сердиться:

“Моя хата скраю,
Я тебе не знаю,
Іншу матір маю.

Її пою, її кормлю, її доглядаю”.

Прийшла мати до Василечка.

Голодная стала,
До дверей припала,
Плакала — ридала,

Василечком ріднесеньким сина узивала.

Вибіг синок, кричить, сердиться:

“Моя хата скраю,
Василя не знаю,
Інше ім’я маю,

Себе кормлю, себе пою, про себе дбаю”.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой додому вдова повернулася,

На землю упала,
Коси собі рвала,
Життя проклинала,

До сина свого, до найменшого промовляла:

“Ходім, сину, ходім, синочку,

Зігнімось, як лози,
Станем на дорозі,
На лютім морозі,

Може хто з прохожих зглянеться на наші сльози”.

Ідуть вони, тужать, степом, селами…

На їх голосіння
Дають їм каміння,
Лушпіння з насіння.

Велике ж Твоє, Праведний, терпіння.