Татари

Кажуть — раз полюбить лихо,
Так до смерті любить вже,
Мов дитину рідна мати
Доглядає, береже.

Вже не з Півночі гнилої,
А із Азії прийшло.
Впало хмарою важкою,
Чорним каменем лягло.

Раз у Київ прибігають
Половецькі посланці.
“Поможіть, — кричать, — рятуйте,
Славні лицарі-борці!

Йде на нас орда татарська,
Сараною лізе-йде;
Землю курява вкриває,
Степ від тупоту гуде!

Як не прийдете на поміч,
Як програєте ви час,
Нас попереду зруйнують,
Але підуть і на вас.

Так забудьмо ж давні свари,
Побратаймось в чорні дні
І мечем здобудьмо славу
Кожній рідній стороні!”

І князі поклали: спільно
Боронить свої краї.
Київ, Галич і Чернігів
Шлють на бій полки свої.

І над Калкою зустрілись,
Як дві хмари, вороги…
Ось зударились, і стало
Справжнє пекло навкруги.

Вже татари подаються,
Одступають їх полки,
Вже за ворогом женуться
Українські вояки.

Але половці злякались,
Нагло зрадили, втекли…
Нас монголи подолали
І князів в полон взяли.

Тяжко, боляче без краю,
Коли спільник кине бій,
А проте безмірно тяжче,
Коли зрадить брат же твій.