Володимирко

Володар умер і сина
Володимирка лишив.
Був це князь твердий, рішучий,
Серце з кременю носив.

Перед ним мета єдина:
Сила, міць Галичини.
Рівні всі: народ, бояри,
Всі у матері сини.

За Дністер, на гори, в Галич,
Він столицю переніс,
Замок він обвів валами,
Ровом, мурами обніс.

І розцвів, як Київ, Галич:
На дорогах, на шляхах
Наче ярмарок зібрався
І розкинувся в степах.

Скрип возів і ржання коней,
Крики, ляскіт батогів,
Хмари куряви над степом,
Рев непоєних биків.

На Дністрі ще більше руху,
Люди бджолами гудуть,
Серби, половці, араби
Крам купують, продають.

Продають пахучі трави,
Зброю, овочі, вино,
Найкрасніший посуд грецький,
Оксамит, єдваб, сукно,

А купують шкіру, хутра,
Віск, дерева, збіжжя, сіль.
Кораблі привуть невпинно
І приходять звідусіль.

Місто теж блищить, шумує.
Самоцвіти на жінках,
В сріблі, в золоті бояри
І в бобрових кожухах.

Запишалися бояри,
Хочуть влади, бунчука,
Та страшна, міцна, залізна
Володимирка рука.

“Не дозволю, щоб в державі
Жив щасливо тільки пан:
Для усіх держава-мати:
Для бояр і для селян”.

І корилися бояри,
Але тільки не в думках:
В серці камені носили
І змовлялись по кутках.