Бенкет у Лисянці
Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Ґонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров’ю червоніє Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Ґонта з Залізняком, Кричать: “Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!” І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались,— не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: “Кари ляхам, кари!” Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. “Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море… мало моря… Оксано! Оксано! Де ти?” — крикне й сховається В полум’ї, в пожарі. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвітла повечерять. “Гуляй!” — загукали. Вечеряють, а кругом їх Пекло червоніє. У полум’ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними. “Пийте, діти! пийте, лийте! З панами такими, Може, ще раз зустрінемось, Ще раз погуляєм.— І поставець одним духом Залізняк черкає.— За прокляті ваші трупи, За душі прокляті Ще раз вип’ю! Пийте, діти! Вип’єм, Ґонто, брате! Вип’єм, друже, погуляєм Укупочці, в парі. А де ж Волох? заспівай лиш Нам, старий кобзарю! Не про дідів, бо незгірше Й ми ляхів караєм; Не про лихо; бо ми його Не знали й не знаєм. Веселої утни, старче, Щоб земля ломилась,— Про вдовицю-молодицю, Як вона журилась”. “Од села до села Танці та музики; Курку, яйця продала — Маю черевики. Од села до села Буду танцювати: Ні корови, ні вола — Осталася хата. Я оддам, я продам Кумові хатину, Я куплю, я зроблю Яточку під тином; Торгувать, шинкувать Буду чарочками, Танцювать та гулять Таки з парубками. Ох ви, дітки мої, Мої голуб’ята, Не журіться, подивіться, Як танцює мати. Сама в найми піду, Діток в школу оддам, А червоним черевичкам Таки дам, таки дам!” “Добре! добре! Ну, до танців, До танців, кобзарю!” Сліпий вшкварив — навприсядки Пішли по базару. Земля гнеться. “Нумо, Ґонто!” “Нум, брате Максиме! Ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!” “Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався; Бо мій батько робив гладко, То й я в його вдався”. “Добре, брате, єй же богу!” “Ану ти, Максиме!” “Постривай лиш!” “Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию — Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову”. Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить. Сидить собі кінець стола, Тяжко-важко плаче, Як дитина. Чого б, бачся? В червонім жупані, І золото, і слава є, Та нема Оксани; Ні з ким долю поділити, Ні з ким заспівати; Один, один сиротою Мусить пропадати. А того, того й не знає, Що його Оксана По тім боці за Тікичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що замордували Її батька. Недолюди, Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати ваші! А Оксана В вікно поглядає На Лисянку засвічену. “Де то мій Ярема?” — Сама думає. Не знає, Що він коло неї, У Лисянці, не в свитині — В червонім жупані, Сидить один та думає: “Де моя Оксана? Де вона, моя голубка Приборкана, плаче?” Тяжко йому. А із яру В киреї козачій Хтось крадеться. “Хто ти такий?” Галайда питає. “Я посланець пана Ґонти. Нехай погуляє, Я підожду”. “Ні, не діждеш, Жидівська собако!” “Ховай боже, який я жид! Бачиш? Гайдамака! Ось копійка… подивися… Хіба ти не знаєш?” “Знаю, знаю,— і свячений З халяви виймає.— Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?” Та й замахнувсь. “Ховай боже!.. В будинку… з панами… Вся в золоті…” “Виручай же! Виручай, проклятий!” “Добре, добре… Які ж бо ви, Яремо, завзяті! Іду зараз і виручу: Гроші мур ламають. Скажу ляхам — замість Паца…” “Добре, добре! знаю. Іди швидче!” “Зараз, зараз! Ґонту забавляйте, З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте… Куди везти?” “У Лебедин! У Лебедин,— чуєш?” “Чую, чую”. І Галайда З Ґонтою танцює. А Залізняк бере кобзу: “Потанцюй, кобзарю, Я заграю”. Навприсядки Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами: “На городі пастернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю чорпнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить”. “Ой гоп, гопака! Полюбила козака, Та рудого, та старого — Лиха доля така. Іди ж доле, за журбою, А ти, старий, за водою, А я — так до шинку. Вип`ю чарку, вип`ю другу, Вип`ю третю на потуху. П`яту, шосту, та й кінець. Пішла баба у танець, А за нею горобець Викрутасом-вихилясом… Молодець горобець! Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: “Оженився, сатано,— Заробляй же на пшоно; Треба діток годувать, Треба діток одягать. А я буду добувать, А ти, старий, не гріши, Та в запічку колиши, Та мовчи, не диши”. “Як була я молодою преподобницею, Повісила хвартушину над віконницею; Хто йде — не мине, То кивне, то моргне. А я шовком вишиваю, В кватирочку виглядаю: Семени, Івани, Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, Та сядемо заспіваймо”. “Заганяйте квочку в бочку, А курчата в вершу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І… гу! Загнув батько дугу, Тягне мати супоню. А ти зав’яжи, доню”. “Чи ще? чи годі?” “Ще, ще! Хоч погану! самі ноги носять” “Ой сип сирівець Та криши опеньки: Дід та баба, То й до ладу,— Обоє раденькі. * * * Ой сип сирівець Та криши петрушку: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . * * * Ой сип сирівець Та накриши хріну: * * * Ой сип воду, воду Та пошукай броду, броду…” “Годі, годі! — кричить Ґонта. Годі, погасає. Світла, діти!.. А де Лейба? Ще його немає? Найти його та повісить. Петелька свиняча! Гайда, діти! погасає Каганець козачий”. А Галайда: “Отамане! Погуляймо, батьку! Дивись — горить; на базарі І видко, і гладко. Потанцюєм. Грай, кобзарю!” “Не хочу гуляти! Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! Думають, жартую!” Заревіли гайдамаки: “Добре, батьку! чуєм!” Через греблю повалили, Гукають, співають. А Галайда кричить: “Батьку! Стійте!.. пропадаю! Постривайте, не вбивайте: Там моя Оксана. Годиночку, батьки мої! Я її достану!” “Добре, добре!.. Залізняче, Гукни, щоб палили. Преподобиться з ляхами… А ти, сизокрилий, Найдеш іншу”. Оглянувся — Галайди немає. Ревуть гори — і будинок З ляхами гуляє Коло хмари. Що осталось, Пеклом запалало… “Де Галайда?” — Максим кличе. І сліду не стало… Поки хлоп’ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох; Оксану вихопив чуть живу Ярема з льоху та й полинув У Лебедин…
Тарас Шевченко
Видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч.