Титар
“У гаю, гаю Вітру немає; Місяць високо, Зіроньки сяють. Вийди, серденько,— Я виглядаю; Хоч на годину, Моя рибчино! Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую. Виглянь же, пташко, Моє серденько, Поки близенько, Та поворкуєм… Ох, тяжко, важко!” Отак, ходя попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає. А Ярема по долині Ледве-ледве ходить, Не дивиться, не слухає… “Нащо мені врода, Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду, і доля — Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота? Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась”. І хлинули сльози. Поплакав сердега, утер рукавом. “Оставайсь здорова. В далекій дорозі Найду або долю, або за Дніпром Ляжу головою… А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює Ті карії очі, ті очі козачі, Що ти цілувала, серденько моє! Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобі не пара: я в сірій свитині, А ти титарівна. Кращого вітай,— Вітай, кого знаєш… така моя доля. Забудь мене, пташко, забудь, не журись А коли почуєш, що на чужім полі Поляг головою,— нишком помолись. Одна, серце, на всім світі Хоч ти помолися!” Та й заплакав сіромаха, На кий похилившись. Плаче собі тихесенько… Шелест!.. коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана. Забув; побіг; обнялися. “Серце!” — та й зомліли. Довго-довго тілько — “серце”, Та й знову німіли. “Годі, пташко!” “Ще трошечки, Ще… ще… сизокрилий! Вийми душу!.. ще раз… ще раз. Ох, як я втомилась!” “Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла!” Послав свитку. Як ясочка, Усміхнулась, сіла. “Сідай же й ти коло мене”. Сів, та й обнялися. “Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?” “Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась…” “А мене й байдуже?” “Який-бо ти, єй же богу!” І сльози блиснули. “Не плач, серце, я жартую”. “Жарти!” Усміхнулась. Прихилилась головкою Та й ніби заснула. “Бач, Оксано, я жартую, А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано… Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть він мені срібло-злото, Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посаджу, як паву,— На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду; Поки не вмру, дивитимусь”. “А може, й забудеш? Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!” “Хіба краща є за тебе?” “Може, й є, — не знаю”. “Гнівиш бога, моє серце: Кращої немає Ні на небі, ні за небом; Ні за синім морем Нема кращої за тебе!” “Що се ти говориш? Схаменися!” “Правду, рибко!” Та й знову, та й знову. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились. Їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. Аж обридло слухаючи, Далебі, дівчата! “Ото який! мов і справді Обридло!” А мати Або батько як побачать, Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, Гріха на всю губу! Тоді, тоді… та цур йому, А дуже цікаве! А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує; А Оксана, як голубка, Воркує, цілує; То заплаче, то зомліє, Головоньку схилить: “Серце моє, доле моя! Соколе мій милий! Мій!..” — аж верби нагинались Слухать тую мову. Ото мова! Не розкажу, Мої чорноброві, Не розкажу против ночі, А то ще присниться. Нехай собі розійдуться Так, як ізійшлися,— Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. Нехай собі… Може, ще раз Вони на сім світі Зустрінуться… побачимо… А тим часом світить З усіх вікон у титаря. Що то там твориться? Треба глянуть та розказать… Бодай не дивиться! Бодай не дивитись, бодай не казати! Бо за людей сором, бо серце болить. Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люде, що зібрались волю боронить. Боронять, прокляті… Будь проклята мати, І день, і година, коли понесла, Коли породила, на світ привела! Дивіться, що роблять у титаря в хаті Пекельнії діти. У печі пала Огонь і світить на всю хату, В кутку собакою дрижить Проклятий жид; конфедерати Кричать до титаря: “Хоч жить? Скажи, де гроші?” Той мовчить. Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили — нема, Нема ні слова. “Мало муки! Давайте приску! де смола? Кропи його! отак! холоне? Мерщій же приском посипай! Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне! Завзята бестія! стривай!” Насипали в халяви жару… “У тім’я цвяшок закатай!” Не витерпів святої кари, Упав сердега. Пропадай, Душа, без сповіді святої! “Оксано, дочко!” — та й умер. Ляхи задумалися стоя, Хоч і запеклі. “Що ж тепер? Панове, ради! Поміркуєм, Тепер з ним нічого робить, Запалим церкву!” “Ґвалт! рятуйте! Хто в бога вірує!” — кричить Надворі голос, що є сили. Ляхи зомліли. “Хто такий?” Оксана в двері: “Вбили! вбили!” Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла. Сам позаду, Бере зомлілую… Де ж ти, Яремо, де ти? подивися! А він, мандруючи, співа, Як Наливайко з ляхом бився. Ляхи пропали; нежива Пропала з ними і Оксана. Собаки де-де по Вільшаній Загавкають та й замовчать. Біліє місяць; люде сплять, І титар спить… Не рано встане: Навіки, праведний, заснув. Горіло світло, погасало, Погасло… Мертвий мов здригнув. І сумно-сумно в хаті стало.
Тарас Шевченко
Видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч.