Василь Стус
(1938-1985)
Український поет, перекладач, публіцист, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті.
Вірші Василя Стуса
Автопортрет зі свічкою
Б’ється серце, як пташа німе
Бiля метро “Хрещатик”
Безсонної ночі
Будні тут тобі про свято
В мені уже народжується бог
В період розгорнутого будівництва
Вiдлюбилося
Вдасться чи ні
Вертання
Вечірній сон
Вже цілий тиждень обживаю хату
Виховання
Вік би не бачити й не чуть
Вмирає пiзно чоловiк
Вміння бути циніком
Вночі його кусали блохи
Вони сидять за столом
Вхопився обома руками
Господи, гніву пречистого
Громадяни, дотримуйтесь тиші
Даруйте радощі мої
Де свінула Софія світанкова
День величався і пишався
Дівчина довгошия, мов сарна
Досить крові
Дума Сковороди
Еволюція поета
життя
З білої потойбічності
З дитячих спогадів
За шибами туркочуть голуби
Зазираю в завтра
Звіром вити, горілку пити
Змагай, знеможений життям
Коли на землю спадає тиша
Колимські закували зозулі
Костомаров у Саратові
Людина флюгер
Людям, рокованим на смерть
Марко Безсмертний
Менi здається, що живу не я
Мертвий сон галактик як не здушить нас
Ми сиділи за пляшкою шампанського
Мов лебединя, розкрилила
Моє перелицьоване пальто
Молочною рікою довго плив
Мумiя
На Колимі запахло чебрецем
На колимськім морозі калина
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне
На однакові квадрати поділили білий світ
Навкруг обрізано жалі
Над осiннiм озером
Надворі дощ
Напевне, так і треба
Напередодні свята
Націлений у небо обеліск
Невже ти народився, чоловіче
О, скільки слів, неначе поторочі
Один лиш час і має совість
Ось вам сонце, сказав чоловiк
Отак живу: як мавпа серед мавп
П’ючи біду, неначе оковиту
Пам’ятi М.К. Зерова
Пам’яті А.Г.
Перевиховання
Пірнаю в ночі, наче в сни
Попереду, нарештi, порожнеча
Порiдшала земна тужава твердь
Посадити деревце
прибиральниця i двiрник
Присмеркові сутінки опали
радянський сад
Раз на тиждень
Рятуючись од сумнівів
Світанок у лісі
Сидимо біля погаслого вогнища
Синові (з Кіплінга)
Сповнений почуття вдячностi
Спочатку вони вбивали людину
Сто дзеркал спрямовано на мене
Сто років як сконала Січ
Сьогодні свято
Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік
Так тонко-тонко сни мене вели
Так явно свiт тобi належать став
Танцює зек у батькових чоботях
Тато молиться богу
терпець тебе шліфує
То все не так
То як тобі пенати
Три скелети сидять за кавою
Тюремних вечорів смертельні алкоголі
У Прохорівці
У тридцять лiт ти тiльки народився
У цьому полі, синьому, як льон
Уже Софія відструменіла
Утрачено останні сподівання
Цей біль
Цей корабель виготовили з людських тіл
Цей спертий запах смерти, наче спирт
Церква святої Ірини
Ця п’єса почалася вже давно
Чого ти ждеш
Чоловік підійшов до меморіуму
чорна грудка печалі
чотири на чотири
Шевченко (Дорога до Орська)
Ще й до жнив не дожив
Я блукав містом своєї юності
Я знав майже напевно
Я йшов за труною товариша й думав
Я сидів на весіллі
Як добре те, що смерті не боюсь я
Як страшно відкриватися добру